ВС висловився щодо захисту грошових коштів від знецінення при невиконанні рішення суду.
Майже дев’ять років не виконувалось рішення господарського суду про стягнення з міської ради на користь особи безпідставно отриманих коштів. Так, наказ господарського суду був виданий у 2007 році, а грошові кошти особа отримала у 2016 році.
При цьому, постановою апеляційного адміністративного суду було визнано протиправною бездіяльність управління Державної казначейської служби України щодо невиконання наказу господарського суду та зобов’язано виконати цей наказ.
Після отримання коштів особа звернулася до суду з позовом до міської ради про стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми боргу та інфляційних втрат.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову та послався на те, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, регулюються Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватись норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання.
З такою позицією не погодився апеляційний суд, який, втім, також позов не задовольнив. Суд апеляційної інстанції змінив рішення в частині правового обґрунтування підстав для відмови у позову.
Суд зазначив, що за змістом статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання. А пункт 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України однією з підстав виникнення зобов’язання встановлює завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, що презюмує наявність вини, особи яка її завдала.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що постановою апеляційного адміністративного суду встановлено наявність вини управління Державної казначейської служби України щодо невиконання наказу господарського суду, а тому у зв’язку з відсутності вини міської ради у простроченні грошового зобов’язання позовні вимоги задоволенню, саме до цієї особи, не підлягають.
ВС скасував рішення суду апеляційної інстанції та справу передав на новий апеляційний розгляд.
Колегія суддів зазначила про те, що відповідно до висновку у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов’язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов’язань.
ВС зауважив на тому, що боржником відповідно до рішення господарського суду є міська рада, яка протягом 9 років не виконувала рішення суду. А встановлена постановою апеляційного адміністративного суду противоправна бездіяльність управління Державної казначейської служби України щодо невиконання наказу господарського суду не може виправдовувати бездіяльність боржника і виключати необхідності захисту таких коштів від знецінення.
Також Суд нагадав, що відповідно до практики ЄСПЛ органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань справі (KECHKO v. UKRAINE, № 63134/00, § 26, ЄСПЛ, від 08 листопада 2005 року). А затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції (BAKALOV v. UKRAINE, № 14201/02, § 33, ЄСПЛ, від 30 листопада 2004 року) (постанова від 08.08.2018 у справі № 310/4811/16-ц).